Автор: Савастеєнко Ольга Семенівна,
класний керівник 11-Б класу
Зміст виховної діяльності: Ціннісне ставлення до суспільства і держави
Час проведення: 45 хвилин
Місце проведення: класна кімната
Мета. Вклонитися пам'яті полеглих в роки Великої Вітчизняної війни, вшанувати живих. Виховувати любов до Вітчизни, патріотичні почуття підростаючого покоління.

Древній, обікрадений народе!
Над тобою прошумів розбій,
Та кати не вкрали твою вроду,
Не висушили дужий мозок твій

Чим далі відходять від нас грізні роки Великої Вітчизняної війни, тим чіткіше та яскравіше постає подвиг нашого народу і відвага збройних сил. 15 вересня учні були особливо схвильовані. Гарно одягнені, з квітами і подарунками, вони чекали на зустріч з ветеранами Великої Вітчизняної війни.
Класний керівник коротко розповідає учням про цю славетну дату річницю визволення міста, наголосила на священному обов'язку кожного вічно берегти пам'ять про героїв війни. А потім ветерани поділилися спогадами. Розповідь була дуже цікавою і трагічною. Особливо вразило те, що Олексій Петрович виявився нашим випускником. У 1941 році він закінчив нашу школу і пішов на фронт воювати, а пізніше, в вересні 1943 року в складі 93-ї Миргородської дивізії він звільняв наш рідний Миргород від фашистів. Гімназисті затамувавши подих слухали сивочолих ветеранів. На завершення зустрічі п’ятикласники виразно читали вірші про війну та подарували квіти гостям.

18 вересня – святий для кожного миргородця день: День міста, День визволення й День партизанської слави. У ці дні ми традиційно несемо квіти до стели визволителям, вшановуючи бійців 93-ї та 373-ї Миргородських стрілецьких дивізій, які саме за визволення нашого міста отримали почесну назву «Миргородські». Небачена мужність і героїзм радянського солдата увічнили граніт і бронза пам’ятників, меморіальних комплексів. Майже три роки Радянська Армія вела запеклі бої на землі українській. Початком повного звільнення України від німецько-фашистських загарбників стала історична Курська Битва, що тривала з 5 липня до 23 серпня 1943 року, в якій брали участь більше 4 мільйонів чоловік з обох сторін.
Учні гімназії взяли активну участь у всіх міських заходах з цієї нагоди. Учні 7-х та 8-х класів разом з класними керівниками утворили живий коридор і щиро вітали наших ветеранів, які пройшли урочистою ходою центральною вулицею міста. Педагогічний колектив разом з гімназистами прийшли на урочистий мітинг до обеліску Вічний вогонь, щоб вшанувати пам’ять полеглим у буремні роки війни та покласти квіти до обеліску. Теплий сонячний день, спогади ветеранів, квіти у обеліска – все це назавжди запам’ятається молоді. Вічна пам’ять полеглим героям!

Щороку в травні ми відзначаємо День Перемоги. Дорогою ціною заплатив український народ за участь у найстрашнішій за всю світову історію війні 1941—1945 рр. Не щезне з пам'яті людської, не йде в забуття великий подвиг нашого народу — його битва, його перемога над фашизмом. Хіба можна забути, хто поліг у боях, хто віддав своє життя для щастя інших. Ми запросили розповісти про Україну в роки Великої Вітчизняної війни учасника тих подій. (Звучить пісня «Степом, степом..», сл. А.Негоди, муз. А. Пашкевича).

Пройдуть роки. Настане 3000 рік. Не буде в живих і нашого покоління, але хтось із вдячності йтиме сюди...Бо пройдуть роки, століття, але вічний вогонь пам'яті не задують вітри перемін, не зітруть століття.
Діти, і в Україні не було сім'ї, яку б не торкнулося горе, що несла війна. Згадайте села, що згоріли, стерлися з лиця землі, міста розорені, але не підкорені, згадаймо про кожну вулицю, про розбиті мрії і нездійснені надії. Солдати Великої Вітчизняної війни на смерть стояли за кожен метр своєї землі, горіли в танках, йшли під лід, везучи хліб блокадному Ленінграду, вмирали в концтаборах, але не вторгалися в чужі території, а несли визволення країнам Європи. Крізь дощі і сніги, крізь роки І лихоліття говорять з нами ті, хто не повернеться сьогодні, не зустріне цю весну) Вклонімося їм низько!
Ми схиляємо голови перед пам'яті тю дідів і прадідів, однополчан, друзів, рідних.

(Хвилина мовчання).
Після війни люди довго» могли звикнути до тиші. А потім навчалися цінувати її. Помовчимо.

(Музика «Солов'ї, солов'ї'»).
Обеліски, пам'ятники Скільки їх? Але чому немає пам'ятне матері, що досі чекає з війни сина, вдовам, жінкам високої краси вірності, які виконали останній заповіт чоловіка - вивели в люди дітей.

Ветерани! Скільки горя випало на ваше покоління! Але ви мудрі, ви умієте прощати і любити. Спасибі, що вистояли, щ перемогли. Якби не ви, не було б сьогоднішнього свята. Прийміть від нас квітни подарунок пісню, яку ви знаєте і любите Хай звершене батькам і дідами, усім поколінням, яке пройшло війну, наснажує нас на добрі справи в ім'я зміцнення українські держави, створення всім, хто живе в Україні, щасливого і заможного життя. Здоров'я вам, добра і злагоди!
(Ветеранам вручаються подарунки, виготовлені своїми руками.)
Звеличте відвагу, з якою вони нам служили, Вони цю повагу тернистим життям заслужили

Тим, у кого в 20 на скронях з'явилась сивина,
Тим, хто своїми руками борони тягав,
Тим, хто колгоспи з руїн піднімав,
Тим, хто сам дітей рятував,
Тим, хто переніс лихоліття війни,
Це свято присвячуєм ми.
Травень сорок п'ятого був щедрим на тепло. Буйно квітував бузок, і величезні пахучі оберемки його кидали солдатам, які поверталися в рідні краї з важких воєнних доріг. Як на них чекали! Чекали чоловіка, батька, коханого...
Не всі повернулися з воєнних доріг: чорні хустини печалі ще довго покривали передчасно посивілі голови солдатських вдів.
Скільки їх — молодих, вродливих, убитих горем — залишилося жити в самоті. Ніхто не вів тоді тієї сумної статистики.
Важко їм доводилося. Проте, так уже влаштоване людське буття: живі мусять жити. І вони жили, Давали лад собі, дітям, господарству.
Скромно живуть солдатські вдови. Несправедливо мала в них пенсія. Отож живуть, щоб нікому не заважати, невістку чи зятя, крий Боже, не зобидити і догодити всім — і внукам, і правнукам. Низько-низько вклоняємося вам, дорогі солдатки. Розум ваш світлий, досвід великий, мудрість життєво потрібні всім нам. Здоров'я вам на довгі роки!

Ой, літали в небі в парі журавлі,
Та звили гніздечко рано навесні.
Троє журавляток вивели вони,
Захищав їх батько дужими крильми.
Разом всі літали в небі, в висоті,
Доглядали діток ніч і день при дні!
Та одного разу журавель пропав,
Зосталась журавка й троє журавлят.
Плаче журавлиха, все літа, літа,
Журавля шукає в полі, де жита.
Виглядає милого, щастя-долі меде,
Вірить, що вернеться, вірить — що прийде...

Чим виміряти невимовний біль вдовиного серця, невичерпний смуток її очей, коли й донині пам'ятає, як у домівку прилетіла страшна звістка: «Ваш чоловік загинув смертю хоробрих». Відразу обірвались усі надії. На тендітні плечі лягла тяжка чоловіча робота і безкінечні думи й турботи про дітей, котрих самій доводилось ставити на ноги. Вони, жінки, відбудовували господарство, орали й, часом навпіл зі своїми сльозами, засівали землю, налагоджували повоєнне життя. Чимало незгод випало на їх долю. Тому на їх обличчях передчасно з'явилися глибокі зморшки, голови покрились інеєм сивини.

(Звучить пісня «Мамина коса»),

Кажуть, що у війни — не жіноче обличчя. Я не знала війни, але не можу позбутися думки, що у війни — обличчя вдови. В моїй дитячій пам'яті війна залишилася плачем згорьованої жінки, що одержала похоронку. Той плач не забувається. Від нього стискається серце. Жінок із долею воєнних вдів залишилось серед нас небагато. Зараз вони часто хворіють, бо дуже тяжкі випробування лягли у житті на плечі. Скільки горя, скільки безнадії вони пережили... Сивою журавкою кружляє вдовина пам'ять, а чоловіки живі у їхніх серцях, і сліз немає, — усі виплакані безсонними ночами, сил лишилося мало.